Найжахливіша хвороба дев’ятнадцятого сторіччя, на жаль, залишила свій слід й в історії нашого регіону. Страшна недуга забрала багато життів, проте навіть вона не змогла подолати волелюбний дух запоріжців. Що відомо про історію епідемії холери у Запорізькому регіоні: коли з’явилась хвороба та як з нею боролись у різні часи держава, українська інтелігенція – читайте далі на izaporizhets.com.
Звідки з’явилась, причини, і перші випадки захворювань холерою у Запоріжжі
Холеру вважають жахом дев’ятнадцятого сторіччя. Історики відзначають, що з’явилась вона, коли запустилися інтенсивні торговельні зв’язки великих держав світу з Індією. Спершу сухопутним шляхом інфекція дісталася Каспію, а звідти Волгою попрямувала у Центральну Росію, а потім через Україну й Польщу до Європи. Такий маршрут хвороба використовувала аж до відкриття Суецького каналу, завдяки якому надалі холера тримає курс через Туреччину. Серед головних причин швидкому поширенню епідемії являються тогочасні воєнні події. Оскільки вони супроводжувалися переміщеннями військ, як це було у ході Листопадового повстання 1830 роках, революції 1848–1849 рр. в Угорщині, а також під час Кримської (Східної) й Балканських воєн. Ще однією причиною можна вважати зростання кількості міського населення. Очевидці стверджують, що найшвидше хвороба вражала щільно заселені єврейські квартали міст і містечок. Щоб врятуватися від епідемії, євреї покидали свої будинки та ставали табором у полі.
Перші випадки цієї хвороби на теренах сучасної Запоріжчини було зафіксовано 1830 роках. Тоді хвороба прийшла у наш край з Кавказу, і через те, що медики вчасно не розпізнали жахливу хворобу – вона швидко поширилася через Астрахань усім Поволжям та Півднем Російської імперії. Смертність від неї тоді сягала 53%, і медики замислились про роль людей у рознесенні інфекції. Реакцією імперської влади на масштабне скорочення числа своїх підданих внаслідок високої смертності, став указ від 30 березня 1831 р. Суть його полягала в тому, що у всіх губерніях по якім пройшлася недуга, зокрема й у нашому регіоні, вимагалося «вилучити померлих від холери людей із податного стану й окладу з 1 січня поточного року», а також списати податкову недоїмку за другу половину 1830 року.
Боротьбу з холерою ускладнювало незнання природи цього інфекційного захворювання. Однією з припущень те, що його спричиняє незвична зміна погоди, а передається воно через повітря («міазматична теорія»). Проте така версія, як іще багато інших, що висували вчені, викликало багато суперечок. Лише після відкриття Р. Кохом у 1883 році холерного вібріона («холерної коми») виникли думки вважати, що причиною зараження є забруднення води, а люди, що її вжили, стають носіями недуги. “Хвороба брудних рук” – так на початку дев’ятнадцятого сторіччя лікарі називали холеру, у пропагандистських цілях, аби люди почали дотримуватися особистої гігієни частіше. Також науковці дізналися, що проявляється захворювання: розладами шлунку, сильною спрагою, слабкістю та судомами у мʼязах, носіями хвороби стають не тільки через споживання води, а й харчів. Відсутність туалетів у приміщеннях одна з головних причин розповсюдження захворювання.
Як боролась з хворобою тодішня верховна влада та українська інтелігенція
Держава в боротьбі зі захворюванням холери тривалий час віддавала перевагу карантинним методам і значно менше – розвитку спеціалізованих галузей медицини. Окрім карантинів, епідемії долали розгортанням заразних бараків, залученням додаткового медичного персоналу, ізоляцією та лікуванням хворих, дезінфекцією заражених ділянок, житла, установленням санітарних постів, забезпеченням населенням дезінфекційними засобами тощо. Однак, після наймасштабнішої у другій половині ХІХ сторіччя епідемії холери 1892 році, що супроводжувалася найвищою летальністю, влада вирішила запровадити: «Правила про вжиття заходів до припинення холери та чуми при появі їх всередині імперії». Мета цього документа полягала в об’єднані раніше ухвалених рішеннях щодо боротьби з епідеміями, однак вже з урахуванням рекомендацій лікарів. Законодавчо затверджувалися санітарно-виконавчі комісії при ґубернському правлінні, в яких брали участь земські та міські органи. На земства й міську владу лягала відповідальність за видатки, пов’язані із запобіганю і боротьбою з епідеміями. До складу комісії входили представники керівної адміністрації, включаючи лікарського інспектора, земська управа в повному складі, губернатор міста та по одному лікареві від земства й столиці губерні. Такі ж комісії утворювалися в Олександрівському повіті, яка у майбутньому буде зватися – Запорізька область.
Проте, до цього моменту у тоді ще місті – Олександрівськ, перед місцевими урядовцями ставилися завдання поліпшення санітарно-гігієнічної обстановки в ґуберні: ухвалювати обов’язкові для виконання протиепідемічні заходи, забороняти проведення ярмарків та масових видовищ, закривати заклади торгівлі спиртними напоями, проводити заходи санітарного характеру, з організації роботи медиків тощо. Однак, бажаного результату поточні дії не принесли.
Допомогти тодішній владі насмілилися земські санітарні органи. Завдяки їм гора зрушилась з місця – хвороба потрохи почала відступати. У нашому місті вони збільшили асиґнуваня на профілактичні заходи, перехоплюючи ініціативу в урядових структур щодо ухвалення рішень і координації зусиль та поступово заступаючи їх у вирішенні проблем, з якими ті не справляются. Успіх прийшов одразу після введення ситематичного, планового протиепідемічного процесу. Було зроблено адекватний збір статистичних даних носіїв недуги серед населення міста, запроваджувалася карткова реєстрація захворюваності та летальних випадків, проводилися неодноразові дослідження.
Українська інтелігенція також не залишилась осторонь – вони взяли на себе прошарок селянства, міщанства та й ширшого загалу людей, які проявляли недовіру до офіційної медицини. Українці проводили, зокрема, і у нашому місті просвітницьку функцію, себто, поширювали першочергові відомості щодо заразних хвороб, і правила особистої гігієни.
Разом з боротьбою із захворюваннями – вони ще протистояли штучній русифікації, оскільки свої просвітницькі книжки друкували українською мовою. Але, звичайно, державній адміністрації міста така їхня самодіяльність не сподобалась, тому довелося зупинити друк. Хоч свою мету інтелігенція все ж досягла – кожного дня освічені люди, як і медики, частіше почали звертали увагу на особисту гігієну. А головне у людей з’явилось розуміння, що, це важливий чинник у боротьбі з недугами.
Героїчні персоналії
У 1885 році держава запровадила в кожному повіті окрему посаду санітарного лікаря, який мав вживати заходів для недопущення епідемій. Працював медичний спеціаліст не задарма – йому призначили річну платню в розмірі 1400 рублів, і двох помічників-фельдшерів. Обов’язки санітарного лікаря: вивчення причин появи та поширення недуги, санітарний нагляд за великими земельними маєтками і промисловими закладами, проведення деяких бактеріологічних досліджень. На теренах нашого регіону свій талант демонстрував Василь Хижняков, син знаного на Чернігівщині земця. Робота у медичних закладах стала для нього життєвим покликанням – допомогти якомога більшій кількості людей перемогти хворобу. Починав свою кар’єру санітарним лікарем саме у Олександрійського повіті, потім переїхав до Єлисаветграда, обдарований медик був санітарним лікарем у Херсонському земстві. Запам’ятався він тим, що уклав власну програму вивчення санітарного стану та здоров’я сільськогосподарських робітників, яку схвалив Пироговський з’їзд земських лікарів у 1899 році. А також тим, що створив працю про запобігання різноманітних епідемії на півдні України. Крім того, Василь Хижняков, вважав за потрібне ввести до програм вищих і середніх сільськогосподарських навчальних закладів викладання особистої гігієни.
