Коронавірус як виклик глобалізму і всесвітній інтеграції бадьорим кроком марширує по планеті, не зупиняючись на кордонах. Безумовно, бідні країни найбільш уразливі для епідемії, оскільки їх державні інститути і населення суто економічно не в змозі боротися довго і ефективно. Їх традиційно багаті і ситі країни-сусіди, що раніше з «панського плеча» надавали мінімально можливу допомогу, тепер стурбовані лише питаннями власного виживання, і на метушню у себе на кордонах уваги не звертають. Вся Європа, стара і нова (умовно), знову відновила кордони і насторожено відноситься до питань про терміни їх можливого відкриття, побоюючись занесення вірусу «ззовні». Ідеальна картинка постапокаліптичного світу. Далі на izaporizhets.
Життя в утопії
Що стосується українців, то в цій майже оруеллівській утопії ми живемо. Тут політичні дивіденди від тих чи інших рішень, а також подяка «шанованих людей», виражена у вільно конвертованій валюті, традиційно значили більше, ніж здоровий глузд і життя мільйонів. Тому не варто дивуватися, що взимку кілька десятків українських громадян з охопленого епідемією Китаю евакуювали з помпою і пишністю (а також співами гімнів в лікарні і політичними акціями), а вже через місяць майже сотня тисяч наших співвітчизників перетнула кордон України тихо і без свят, зате з високою температурою і істотно полегшеними по дорозі кишенями. А далі вони розосередилися по містах і селах, заражаючи і прирікаючи на смерть, але нікому до цього немає діла – адже політичних дивідендів з них вже не отримаєш.
Без вини винуваті
Всю тяжкість набираючої обертів епідемії коронавірусу в Україні доведеться нести на своїх плечах рядовим жителям країни. Хоча не вони приймали рішення про порядок бескарантинного перетину кордону, але саме для них не передбачені місця в лікарнях. Як випливає зі звернення головного санітарного лікаря України Віктора Ляшка, хворих з легким перебігом коронавирусу госпіталізувати не будуть. Вони повинні лікуватися вдома. Виникає одне-єдине питання: а судді хто? Хто буде вирішувати, де людині хворіти і, ймовірно, вмирати? Пролунав також термін «клінічна сортування». А який його механізм? Хто дасть гарантію, що кожного окремо взятого громадянина «відсортують» правильно, а не за умовну «подяку»? Що той, хто потребує ШВЛ, отримає її, а той, хто не потребує, але має знайомства, не займе чиєсь місце в лікарні? І, нарешті, ким укомплектують бригади? Якщо медиків не вистачає вже зараз, як їх не вистачало і рік тому, і п’ять, і десять. Вчорашніми студентами? Фельдшерами без засобів індивідуального захисту? Ідеальна картинка добре оснащеної «Швидкої» існує тільки в уяві чиновників від медицини. Або в Європі, звідки так масово повертаються зараз громадяни України.
Битий небитого везе
Другим «стовпом», що несе на собі всі тяготи оголошеної Радою надзвичайної ситуації, є представники дрібного бізнесу і наймані працівники. Величезна кількість людей відразу залишилося без засобів до існування, без роботи і перспектив. Ми – єдина країна в Європі (хоча б суто територіально), яка ніяк не допомогла своїм співгромадянам вижити в цей непростий час. Українські ФОПи не отримали від влади ні копійки виплат, і ось уже два тижні проїдають мізерні запаси, яким, судячи з риторики в соціальних мережах, приходить кінець. Як і терпінню. Ті нечисленні «податкові пільги», які нардепи прийняли після початку карантину, адресовані насправді олігархам (наприклад, скасування податку на землю) і залишають фактично жебраками місцеві бюджети, куди вони повинні були надходити. Тобто, знову-таки, ці гроші вийняті з кишень членів громад і буквально безпосередньо віддані представникам великого бізнесу. Подія, яке в Європі викликала б неабияке хвилювання народних мас навіть в такий неспокійний час, в Україні пройшла майже непоміченою.
Вибір без вибору
Всі 28 років історії сучасної незалежної країни її медицину курирували зі знаком «мінус»: скорочували, знищували, ліквідовували. Всіма можливими способами її робили не такий витратною для державного бюджету, а значить – і абсолютно неефективною. Уже завтра в країні почнеться новий виток апокаліпсису – вступить в силу другий етап медичної реформи. Те, що реформувати (читай – добивати) цю галузь під час епідемії – це верх безумства, навіть говорити зайве. Однак від цієї недобитої української медицини очікують такої ж ефективності, як від лікарень Західної Європи або Китаю, що стабільно фінансуються. Що щонайменше нерозумно, а почасти – і злочинно.
Цікавий той факт, що «на місцях» ситуація з коронавірусом протікає по-різному, часом діаметрально протилежно. Десь (наприклад, в Дніпрі або Харкові) місцева влада має достатню харизму і підтримку населення, щоб авторитетно втрутитися в постачання медичних установ і життєдіяльність всього міста в період карантину, і забезпечити городянам хоча б мінімальний можливий комфорт. Наприклад, одна тільки чітка організація підвезення до роботи людей певних професій вже сама по собі здатна допомогти населенню пережити кризу із найменшими втратами.
Бенкет під час чуми
У Запоріжжі, на противагу іншим містам, міську владу абсолютно не хвилює, як і чим будуть виживати громадяни в період карантину. Тому вони продовжують азартно освоювати бюджет розвитку міста, плануючи масштабні проекти-реконструкції, старанно не звертають увагу на кадрові та постачальницькі діри в забезпеченні міських лікарень, не реагують на прохання представників місцевого дрібного бізнесу відкрити ринки і надати їм можливість заробити собі на життя, попутно наповнивши міський бюджет для того, щоб було чим дотувати ту ж охорону здоров’я.
Президент України Володимир Зеленський озвучив три сценарії розгортання епідемії в нашій країні. За його прогнозами, система охорони здоров’я впорається з викликом тільки в тому випадку, якщо хворих буде 3-5%. Що абсолютно нереально, але для чого всю країну посадили на карантин. Схоже, що навіть самі можновладці не вірять в те, що Україна мине цей етап в своїй історії відносно безболісно і її обійдуть далекосяжні наслідки.
