Сорти мелітопольської черешні одні з самих поширених на ринку продажів фруктових культур в Україні. Щорічно наш край збагачується завдяки цій грошовій ягоді. Однак не всі знають людину, завдячуючи якої у наш посушливий регіон став садівничою меккою та черешневою столицею країни. Йдеться про черкащанина, Михайла Оратовського, у народі називають – батьком мелітопольської черешні: дитинство, де здобув освіту, та як увійшов в історію Мелітополя – читайте далі на izaporizhets.com.
Дитинство та переїзд до Мелітополя
Михайло Оратовський народився 1905 року у селі Дубове, що на Черкащині. Виріс у селянській родині, де батько був писарем, а мати домогосподаркою. Батьки старалися, щоб їхні діти жили дружно у багатодітній сім’ї, але, іноді Михайло сварився через якісь дрібниці зі своїми братами та сестрами – усього їх було четверо у сім’ї. Українець захопився ще у юні роки садівництвом. Після закінчення рідної школи вступив до сільськогосподарського технікуму. Потім набрався нового досвіду на аспірантурі Київської сільськогосподарської академії. Михайло Оратовський розпочав трудову діяльність у 1933 році. Дебютував з наукових досліджень у поглиблених вивчень питань запилення кісточкових культур. В 1993 році чоловік приїхав у Мелітополь у відділ селекції Мелітопольської дослідної станції садівництва імені Сидоренка. Тут, на Мелітопольщині, він поставив собі завдання вивести такі сорти черешні, які були б добре пристосовані до наших кліматичних умов. І почалася наполеглива робота, рутинний пошук оптимальних наукових рішень. Великою підтримкою у напруженій праці селекціонера були його родина, близькі та друзі. Крім того, саме у нашому краю він пізніше знайде свою музу – Олену Михайло. Майбутнє подружжя познайомилось на дачі Філібера – першому відділені садівничої станції, де працював батько Олени.
Діяльність в період гітлерівської окупації міста
Коли почалась Друга світова війна Михайло Оратовський перебував у Мелітополі, і покидати свою діяльність не збирався. Допомагав руху опору копати окопи під Марганцем, де його та інших місцевих взяли в полон німці. Українцю вдалося дивовижним чином втекти з полону і повернутися до міста, але вже довелося бути більш обережним, адже німці дізналися, що він селекціонер й хотіли відправити його до Німеччини. Тому Оратовський власноруч збудував землянку трохи далі від цивілізації, аби бути непоміченим, і мати змогу в безпеці продовжувати свої дослідження.
В період з 1941 по 1942 рік – він створював журнал спостережень зі старих етикеток, де вів записи про стан та розвиток сіянців. У ньому є такі позначки: “Дерево абсолютно здорове та прекрасне – на “5”. Саме із цих сіянців вирощуваних під бомбардуванням і острахом викриття окупантами – з’явилися виведені майбутні відомі сорти плодових дерев. Після приходу Радянської Армії Михайло пішов на фронт, там був нагороджений медаллю “За бойові заслуги”. Повернувся в Україну восени 1945 року, з того часу дослідник продовжив свою наукову діяльність.
Чому дослідник не отримав належного визнання за життя?
Михайло Оратовський – перший селекціонер, який у радянські часи вивів вітчизняні сорти черешні, адже до цього використовувалися лише іноземні. Сорт “Валерій Чкалов” – народився у спільному тандемі з Сергієм Жуковим, але це не зменшує вклад дослідника із Мелітополя, який важкою працею створив сорт, що 53 роки приносив велику кількість врожаїв при цьому не втрачаючи своїх чудових якостей. Сучасні посадки “Валерія Чкалова” займають 22,1 відсотка всіх насаджень черешні в Україні. Якщо до цього додати 10,1 відсотка “мелітопольській чорній” та 6,6 відсотка “великоплідний”, то легко уявити собі, яким продовжує залишатися внесок видатного українського дослідника в сучасне вітчизняне, та й світове садівництво. На стендах у НДІ садівництва представлено 35 сортів черешні, чотири сорти абрикоса, два – сливи та один – вишні, у створенні яких Оратовський був автором чи співавтором. Таким багажем досягнень навряд чи може похвалитися хтось із селекціонерів. На жаль, визнання від місцевих та колег не прийшло відразу до чоловіка, напевно, через свою скромність і фокус, в першу чергу, не на – славу, а, на розвиток науки – його величезний внесок завжди зводили на другий план. А справжнє визнання пройшло лише після смерті.
Головні досягнення Михайла Оратовського
Він помер 1966 року саме тоді селекціонер був відзначений Державною премією України. Рідний для Оратовського НДІ на його могилі спорудив пам’ятник, а також часто організовує великі експозиції у музеї присвяченому науковим опрацюванням Михайла Тимофійовича. Щорічно Мелітопольщина урочисто відзначає дні народження в честі вченого-селекціонера. Також серед досягнень дослідника можна відзначити важливу кандидатську дисертацію на тему: “Продуктивність сортів черешні у зв’язку з запиленням”, яку він у 1938 році захистив. У 1959 році він отримав перші авторські свідоцтва на районовані сорти черешні “швидкоспілка” та “присадибна”, а, у 1954 році на сорти – “Валерій Чкалов”, “Дніпровська”, сорт вишні “мелітопольська десертна”. Дослідник у Мелітополі створив найбагатший гібридний фонд із кісточкових культур, що налічує близько 30 тис. сіянців. Його перу належать 34 друковані роботи, які доволі популярні у колах сучасник селекціонерів не тільки в Україні, а й за кордоном.
За успіхи у селекційній роботі та пропаганді наукових знань Михайло Оратовського отримав орден – “Знак Пошани”, безліч медалей та дипломи всесоюзних та республіканських сільськогосподарських виставок. Однак найбільше визнання і досягнення навічно отримав від людей, яким поталанило спілкуватися з Михайлом Тимофійовичем – всі згадують про нього в позитивному ключі, як прекрасного дослідника, організатора наукових робіт, чуйної, уважну та добросердечну людину. Про це часто відзначає дочка відомого дослідника – Вікторія Михайлівна. Дівчина працювала все життя вчителькою у школі, мешкає у батьківському будинку в Мелітополі. Про батька згадує, що він був дуже комунікабельною людиною, у свята до них завжди приходило багато гостей різного віку. У весняну пору, коли цвіла черешня Михайло вже був у садах на запилені, майже не відпочивав. Гості часто чекали поки Оратовський закінчить роботу, аби хоча б привітатися із ним – дуже роботяща людина. Однак, коли чоловік заходив у хату починалось справжнє дійство, завдяки харизмі його всі любили, як дорослі, так і малі. Крім того, він теж дуже любив саме молодь, завжди із задоволенням розмовляв із друзями доньки. Вікторія Михайлівна сміється і каже: “Вони, напевно, більше приходили до нього, ніж до мене”.
