Олександр Івченко — відомий український винахідник із Токмака. Став знаменитим завдяки своїй тяжкій праці в авіаконструкторській діяльності. Цей матеріал присвячений поглибленій історії життя та роботи токмачанина стосовно того, як: здобув освіту, юнацькі роки, головні досягнення у розробці літаків та нагороди — читайте далі на izaporizhets.com.
Дитинство, освіта, перші кроки в інженерній діяльності
Олександр Георгійович Івченко народився 23 листопада 1903 року у місті Великий Токмак, що на Запоріжчині (Токмак — сучасна назва). Тоді ще у Таврійській губернії, хлопець виростав у щасливій, великій сім’ї з десяти дітей, яких здебільшого виховувала мати, а батько працював зварником на заводі. Івченко старший, коли приходив з роботи завжди помічав, що, Сашко багато часу бавиться з різними залізними кусками: щось там намагався зігнути, об’єднувати, закріпляти — робити з них нові конструкції. Дивлячись на усі ці, незрозумілі дорослим речі — тоді ніхто ще не міг спрогнозувати, як у майбутньому це дитяче захоплення зробить Івченко молодшого видатним винахідником.
Професійна діяльність
У сімнадцятирічному віці хлопець пішов професійним шляхом батька — влаштувався працювати на місцевому заводі, де обіймав посаду ливарника. В цей період вступив до комсомолу і став одним із фундаторів комсомольських ком’юніті у Токмаку, а з 1924 року офіційного Олександра прийняли в члени радянської комуністичної партії (б). У 1930 році покинув рідне місто, стабільну роботу, і пішов здобувати вищу освіту в Харкові у Механіко-машинобудівному інституті (сучасна назва — НТУ “Харківський політехнічний інститут”). Через 5 років отримав диплом інженера, повернувся до Запорізької області, і там почав будувати двигуни із внутрішнім згорянням. До Запоріжжя чоловіка направили саме керівництво університету, які помітили його талант. Тут тривалий час трудився у відділі конструювання на моторобудівному заводі № 29 імені Баранова (сучасна назва “Мотор Січ”). Після чого токмачанина перевели в інший відділ, де він вже майстрував і вдосконалював авіаційні поршневі двигуни під керівництвом Туманського. Ті двигуни були призначені для винищувача І-180. Винахідник, разом з талановитим колективом, розробили пристрій який за допомогою відцентрових сил нейтралізував під час роботи мотора бруд, що там накопичувався – це робило двигун більш довговічним. Механічне серце літаків – М-88, було успішно запущено у серійне виробництво, а українця було підвищено на посаду начальника конструкторської бригади. У 1938 році його призначили провідним конструктором двигуна М-89, який встановлювали на бомбардувальники Су-2 і Пе-2. В період німецько-радянської війни українець знаходився в евакуації в Сибіру, а потім в Омську. Там під його керівництвом розгорнулося секретне серійно-конструкторське бюро, щоденно вироблялось багато двигунів АШ-82ФН, які були призначені для винищувачів Ла-5 та бомбардувальників Ту-2. Загалом під проводом Олександра Георгійович було виготовлено понад 27 тисяч авіадвигунів для військових літаків.
Винахідницька робота у Запоріжжі та трагічний кінець кар’єри
5 травня 1945 року був виданий наказ No 193 наркоми авіаційної промисловості СРСР Олексія Шахуріна щодо того, аби створити дослідно-конструкторське бюро №478 у Запоріжжі. “Завод №478” — таку назву отримало бюро через рік, а, у 1963-му перейменували на: “Державне союзне дослідно-конструкторське бюро №478”. У сучасний період більше відоме під назвою — Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро “Прогрес” імені академіка О. Г. Івченка. Так на честь Олександра Григоровича, адже саме він від самого заснування очолив цей амбітний проєкт, і аж до своєї смерті в 1968-му році. За цей завдяки йому та колективу було розроблено ціле сімейство поршневих і газотурбінних авіаційних двигунів високого технічного рівня. Двигуни, розроблені Івченком та його співробітниками, встановлювалися на літаки найрізноманітніших типів — від знаменитого “кукурудзник” По-2 до військових бомбардувальників. Тут виробляли та механічні серцевини для гелікоптерів двох основних радянських конструкторських компанії – Міля і Камова.
Однак найбільш плідною була співпраця між запорізьким конструкторським проєктом Олександр Івченка та київським видатного авіаконструктора — Олега Антонова. Виробництво двигунів саме з нашого міста оснащували транспортні Ан-8, Ан-12, Ан-22 “Антей”, пасажирські Ан-10 і Ан-24, багатоцільовий літак Ан-14 “Бджілка” — усі перерахуванні літальні апарати не були б такими відомими без праці Олександра Григоровича. Але запорізькі інженери розробляли не тільки військову авіацію, поміж цим численні двигуни адресувалися для потреб народного господарства — для кораблів на підводних крилах та повітряній подушці, аэросаней та бензопил.
Успішний період у кар’єрі винахідника із Токмака завершився, 17 серпня 1960 року, коли поблизу Києва у трагічну катастрофу потрапив пасажирський Іл-18 з двигунами АІ-20 запорізької розробки. Внаслідок авіатрощі загинули 34 особи на борту, винним у цьому хотіли зробити Олександра Івченка. Тривала праця з над високим рівнем відповідальності завжди спричиняло погіршення здоров’я Олександра, а вищезгаданий жахлива подія довела його до інсульту. Через три роки токмачанин оговтався, знову повернувся до роботи, але повноцінно працювати вже не міг. У шістдесятирічному віці у чоловіка стався інфаркт, лікарі вже нічого не могли вдіяти — Олександр Івченко помер. Його поховали на Південному кладовищі в Запоріжжі. Традиції запорозького конструкторського бюро після Івченка продовжив Лотарьова, а потім і видатний вчений — Федір Муравченко. У 2009 році Івченку встановили пам’ятник в Запоріжжі, а у 2013 році, за клопотанням доньки видатного токмачанина – напередодні 110-річчя від народження Івченка монумент відкрили й в рідному Токмаку.
Досягнення
Талановитий винахідник із Запорізької області за свою тривалу видатну авіаконструкторську діяльність здобув дуже велику кількість нагород і медалей. У листопаді 1962-го року за науково-дослідні роботи зі створення авіаційних двигунів великого ресурсу Олександра Івченка тяжкою роботою здобув науковий ступінь доктора технічних наук. У 1961 році українцеві було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У червні 1964 року Академія наук УРСР офіційно визнала вченого із Токмака академіком. Також був відзначений дуже багатьма радянськими орденами Леніна, Червоної Зірки тощо. За свою відданість улюбленій праці і успішні результати здобув у 1948 році державну премію СРСР, а 1960 — Ленінську премію. Мав невеличкий політичний досвід — був депутат Верховної Ради Української РСР 2-го скликання.
