Початок XX століття став для України періодом не лише бурхливих соціально-політичних змін, а й справжнього культурного вибуху. Саме в цей час народився, розквітнув і, на жаль, був брутально обірваний унікальний мистецький феномен – український авангард. Це була доба сміливих експериментів, пошуку нових форм, намагання поєднати найсучасніші європейські течії з глибоким національним корінням. Художники прагнули не просто відображати реальність, а творити нову, зазираючи у майбутнє, сповнене динаміки, технологій та революційних перетворень. Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою ідентичність, повернення забутих імен та шедеврів авангарду стає особливо важливим актом культурної справедливості. Що ж таке український авангард, хто були його ключовими постатями, і чому їхні твори тривалий час залишалися в тіні – про це далі на izaporizhets.com/uk.
Український авангард не був ізольованим явищем. Він розвивався у тісному діалозі з європейськими мистецькими центрами – Парижем, Мюнхеном, Римом. Футуризм, кубізм, експресіонізм знаходили своє відлуння в роботах українських митців. Проте, це не було сліпим копіюванням. Українські художники пропускали ці впливи крізь призму власної культури, традицій народного мистецтва, іконопису, створюючи самобутні й оригінальні напрямки та стилі. Це була спроба не лише модернізувати українське мистецтво, а й утвердити його у світовому контексті як рівноправне та унікальне.
Що таке авангард загалом?
Перш ніж заглиблюватись у специфіку українського явища, варто коротко пояснити сам термін “авангард”. Запозичений з військової лексики (фр. avant-garde – передовий загін), він позначає митців та течії, що рішуче поривають з усталеними традиціями, нормами та канонами мистецтва попередніх епох. Авангардисти – це експериментатори, новатори, революціонери у світі мистецтва. Їхні ключові риси:
- Заперечення традиційних форм і естетики: Вони вважали класичне мистецтво застарілим і нездатним відобразити динаміку сучасної доби.
- Пошук нових виражальних засобів: Це включало експерименти з формою, кольором, композицією, матеріалами.
- Епатаж та провокація: Часто авангардні твори мали на меті шокувати публіку, змусити її переглянути звичні уявлення про мистецтво.
- Зв’язок із соціальними та технологічними змінами: Авангард тісно пов’язаний з індустріалізацією, урбанізацією, науково-технічним прогресом та революційними настроями свого часу.
- Маніфести та теоретичні обґрунтування: Багато авангардних рухів створювали власні маніфести, де декларували свої цілі та принципи.
Народження та розквіт українського авангарду (1900-ті – початок 1930-х)
Український авангард зароджувався на зламі століть у великих культурних центрах – Києві, Харкові, Одесі, Львові. Цьому сприяла атмосфера національного піднесення, зростання інтересу до власної історії та культури, а також активні контакти з європейськими мистецькими колами. Молоді українські художники їздили навчатися до Кракова, Мюнхена, Парижа, привозячи звідти нові ідеї та сміливі підходи.
Важливим джерелом натхнення для українських авангардистів стало народне мистецтво: вишивка, кераміка, різьблення, писанкарство, народна картина. Його яскраві кольори, спрощені форми, ритмічність та символізм резонували з пошуками новітніх європейських течій, зокрема примітивізму та фовізму. Саме це поєднання сучасних західних впливів з глибоким національним корінням і стало визначальною рисою українського авангарду.
Ключові течії українського авангарду
В рамках українського авангарду розвивалося кілька самобутніх напрямків:
1. Кубофутуризм: Ця течія поєднувала принципи французького кубізму (розкладання предметів на геометричні форми, зображення об’єкта з кількох точок зору одночасно) та італійського футуризму (оспівування динаміки, швидкості, техніки, урбаністичного життя). Українські кубофутуристи, такі як Олександр Богомазов та Олександра Екстер, не лише засвоїли ці принципи, а й надали їм власного звучання, насичуючи роботи енергією та яскравим колоритом, часто навіяним українським народним мистецтвом.
2. Спектралізм та Синхромізм: Хоча ці течії мали менше послідовників, вони були важливим етапом у русі до безпредметного мистецтва. Художники експериментували з кольором як самостійним виражальним засобом, намагаючись передати емоції та відчуття через гармонію та контраст кольорових плям.
3. Супрематизм та Конструктивізм: Ці напрямки, пов’язані насамперед з іменем Казимира Малевича (який мав українське походження і тривалий час працював у Києві), знайшли свій розвиток і в Україні. Супрематизм – це безпредметне мистецтво, що оперує простими геометричними формами (квадрат, коло, лінія) та обмеженою палітрою кольорів, прагнучи до вираження “чистої чуттєвості”. Конструктивізм, навпаки, був більш утилітарним, орієнтованим на створення функціональних речей, дизайн, архітектуру, плакат. Яскравим представником українського конструктивізму був Василь Єрмилов.
4. Неопримітивізм та Бойчукізм: Особливе місце займає школа Михайла Бойчука, відома як “бойчукізм”. Це унікальне явище, що прагнуло створити новий український монументальний стиль, синтезуючи традиції візантійського та давньоруського іконопису, італійського Проторенесансу та українського народного мистецтва. Бойчукісти (серед яких Іван Падалка, Софія Налепинська-Бойчук, Василь Седляр, Оксана Павленко) створювали фрески, мозаїки, станкові твори, що вирізнялися лаконізмом, площинністю, ритмічністю композиції та глибоким національним духом. Вони мріяли про синтез мистецтв, де живопис, архітектура та декоративне мистецтво існували б у гармонійній єдності.
Ключові постаті українського авангарду та їхні “забуті” шедеври
Постатей в українському авангарді було багато, кожна з них – яскрава індивідуальність зі своїм унікальним баченням. Розглянемо декількох ключових фігур:
Олександр Богомазов (1880–1930)
Його часто називають “українським Пікассо” та одним із найвидатніших теоретиків і практиків українського кубофутуризму. Богомазов народився на Харківщині, навчався у Києві. Він глибоко аналізував рух, ритм, енергію сучасного міста, що знайшло відображення в його динамічних, напружених композиціях (“Трамвай”, “Пилярі”, “Київський пейзаж”). У 1914 році він написав новаторський трактат “Живопис та Елементи”, де виклав своє бачення законів мистецтва, аналізуючи взаємодію точки, лінії, кольору, ритму. Цей трактат значно випередив подібні теоретичні розробки в Європі, але довгий час залишався неопублікованим. Творчість Богомазова була надовго забута, і лише в останні десятиліття почалося її активне повернення у світовий мистецький контекст.
Олександра Екстер (1882–1949)
Справжня “амазонка авангарду”, Олександра Екстер була однією з центральних фігур не лише українського, а й європейського авангарду. Народившись у Білостоці (нині Польща), вона здобула освіту в Києві, а потім багато подорожувала, жила і працювала в Парижі, Римі, Москві. Вона була своєрідним мостом між українськими та західноєвропейськими митцями, тісно спілкувалася з Пікассо, Браком, Леже, Аполлінером. Її студія в Києві стала центром авангардного життя. Екстер працювала в стилях кубізму, футуризму, супрематизму, конструктивізму. Вона відома своїми яскравими, динамічними картинами, але особливий внесок зробила в сценографію та дизайн костюмів для театру (зокрема, для Камерного театру Таїрова в Москві). Її ескізи вражають сміливістю форм, кольорових рішень та конструктивістською логікою. Після еміграції до Франції в 1924 році її ім’я в СРСР було фактично викреслено з історії мистецтва.
Казимир Малевич (1879–1935)
Хоча Малевич вважається засновником російського супрематизму, його життя та творчість нерозривно пов’язані з Україною. Він народився під Києвом, навчався у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, а згодом, вже будучи всесвітньо відомим художником, викладав у Київському художньому інституті (1928–1930). Українські мотиви, спогади дитинства, яскравість народного мистецтва знайшли відображення у його роботах другого селянського циклу. Саме в Києві він написав низку важливих теоретичних праць. Його вплив на українських митців був величезним, але й українське середовище впливало на нього. Питання його національної ідентичності є складним і дискусійним, проте його внесок в український культурний простір незаперечний.
Михайло Бойчук (1882–1937)
Видатний художник-монументаліст, засновник самобутньої школи “бойчукізму”. Народився на Тернопільщині, навчався у Львові, Кракові, Мюнхені, Парижі. Бойчук мріяв про створення великого українського стилю, заснованого на синтезі мистецтв та зверненні до національних традицій (візантійських, давньоруських, народних). Він та його учні створили низку монументальних розписів у Києві, Харкові, Одесі (казарми Луцького полку в Києві, Селянський санаторій в Одесі, Червонозаводський театр у Харкові). Їхнє мистецтво було глибоко національним і водночас модерним. На жаль, у 1937 році Михайла Бойчука та багатьох його учнів (Івана Падалку, Василя Седляра) було репресовано та розстріляно як “буржуазних націоналістів”, а більшість їхніх монументальних робіт – знищено. Сьогодні ми можемо судити про велич їхнього задуму лише за нечисленними збереженими ескізами, фотографіями та станковими творами.
Василь Єрмилов (1894–1968)
Один із лідерів українського конструктивізму та дизайну. Народився і працював у Харкові. Єрмилов створював плакати, оформлював книги, розробляв інтер’єри, меблі, шрифти, брав участь в оформленні агітпоїздів та святкових демонстрацій. Його роботи вирізняються чіткістю композиції, лаконізмом форм, майстерним використанням фактур матеріалів (особливо металу та дерева). Він прагнув поєднати мистецтво з виробництвом, створювати функціональні та естетично досконалі речі для нового суспільства. Єрмилов одним з перших в Україні почав працювати у техніці фотомонтажу. Хоча його творчість зазнала критики в період боротьби з “формалізмом”, йому вдалося уникнути репресій, проте багато його новаторських ідей не були реалізовані.
Анатолій Петрицький (1895–1964)
Видатний український живописець, художник театру та книжковий графік. Навчався у Києві та Москві. Петрицький був надзвичайно різноплановим митцем. Він створював яскраві, експресивні портрети сучасників, пейзажі, натюрморти, але світову славу йому принесла робота в театрі. Він оформив понад 180 вистав у театрах Києва, Харкова, Москви, працюючи з Лесем Курбасом, Коте Марджанішвілі та іншими видатними режисерами. Його сценографічні рішення та ескізи костюмів вражали новаторством, багатством фантазії, відчуттям стилю епохи. Він віртуозно поєднував елементи авангарду (конструктивізму, експресіонізму) з рисами українського бароко та народного мистецтва. Хоча Петрицький був змушений адаптуватися до вимог соцреалізму, його ранні авангардні роботи є перлинами українського мистецтва.
Давид Бурлюк (1882–1967)
Хоча його часто називають “батьком російського футуризму”, Давид Бурлюк народився на хуторі Семиротівщина на Харківщині (нині Сумська область) і вважав Україну своєю батьківщиною. Він був одним з ініціаторів та найактивніших учасників футуристичного руху, організатором виставок, диспутів, видавцем маніфестів. Бурлюк брав активну участь у художньому житті Києва, Одеси, Харкова. Його ранні роботи позначені впливами імпресіонізму, фовізму, примітивізму. Він одним із перших почав вводити в живопис елементи українського народного мистецтва. Його епатажна поведінка та яскраві, часто провокативні твори, зробили його однією з найпомітніших фігур авангарду. Після еміграції (через Далекий Схід, Японію до США) його ім’я також було викреслене з радянської історії мистецтва.
Це лише кілька імен з великої плеяди українських авангардистів. Варто згадати також Марію Синякову-Урецьку, Вадима Меллера, Соломона Нікрітіна, Віктора Пальмова, Олександра Хвостенка-Хвостова та багатьох інших, чий внесок ще чекає на повне дослідження та визнання.
| Художник | Роки життя | Ключові напрямки/Внесок | Приклади робіт (тип) |
|---|---|---|---|
| Олександр Богомазов | 1880–1930 | Кубофутуризм, теорія мистецтва | “Трамвай”, “Пилярі”, трактат “Живопис та Елементи” |
| Олександра Екстер | 1882–1949 | Кубофутуризм, конструктивізм, сценографія | Ескізи костюмів та декорацій, абстрактні композиції |
| Михайло Бойчук | 1882–1937 | Бойчукізм, монументальне мистецтво | Фрески (знищені), ескізи, станкові роботи |
| Василь Єрмилов | 1894–1968 | Конструктивізм, дизайн, графіка | Плакати, рельєфи, оформлення книг, дизайн інтер’єрів |
| Анатолій Петрицький | 1895–1964 | Сценографія, живопис (портрет) | Театральні ескізи (“Турандот”), портрети діячів культури |
| Давид Бурлюк | 1882–1967 | Футуризм, неопримітивізм | Ранні пейзажі, футуристичні композиції |
| Казимир Малевич | 1879–1935 | Супрематизм (працював в Україні, впливав на українських митців) | “Чорний квадрат”, селянський цикл, викладання в Києві |
Чому “забуті” шедеври? Трагедія українського авангарду
Розквіт українського авангарду припав на короткий період відносної свободи та національно-культурного відродження. Проте вже з кінця 1920-х років ситуація почала докорінно змінюватися. Сталінський режим взяв курс на уніфікацію культури та утвердження єдиного “творчого методу” – соціалістичного реалізму.
Авангардне мистецтво з його експериментами, формальними пошуками, орієнтацією на європейські зразки та часто вираженим національним характером було оголошене “формалістичним”, “буржуазним”, “націоналістичним” і шкідливим для радянської людини. Почалася кампанія цькування художників-авангардистів.
- Фізичне знищення митців: Найтрагічніша сторінка – це “Розстріляне відродження”. Багатьох ключових фігур українського авангарду, особливо зі школи Бойчука, було репресовано та фізично знищено у 1930-х роках.
- Знищення творів: Роботи “ворогів народу” та “формалістів” вилучалися з музеїв та галерей, знищувалися. Особливо постраждало монументальне мистецтво – фрески Бойчука та його учнів були заштукатурені або збиті. Багато станкових робіт було втрачено назавжди.
- Замовчування та фальсифікація: Імена репресованих або “ідеологічно чужих” художників на десятиліття зникли з історії українського та радянського мистецтва. Їхній внесок замовчувався або применшувався. Часто український авангард розчиняли у загальному понятті “російського авангарду”, ігноруючи його національну специфіку та самобутність.
- Вимушена еміграція або адаптація: Деякі митці (як Екстер чи Бурлюк) встигли емігрувати, що також призвело до їхнього “викреслення” з офіційної історії мистецтва в СРСР. Ті, хто залишився і вижив (як Петрицький чи Єрмилов), були змушені або відмовитися від своїх авангардних пошуків і перейти на позиції соцреалізму, або працювати “в стіл”.
Лише з часів “відлиги”, а особливо після здобуття Україною незалежності, почався процес поступового повернення імен та творів українських авангардистів. Дослідники, мистецтвознавці, музейники докладають величезних зусиль для пошуку збережених робіт, вивчення архівів, реконструкції біографій та переосмислення цього унікального мистецького явища.
Спадщина та актуальність українського авангарду сьогодні
Український авангард – це не просто сторінка з минулого. Це потужне джерело натхнення та важлива складова української національної ідентичності. Його спадщина є актуальною і сьогодні з кількох причин:
По-перше, це свідчення того, що українське мистецтво на початку XX століття було невід’ємною частиною світового авангардного руху, а в деяких аспектах навіть випереджало його (як у випадку з теоретичними розробками Богомазова чи унікальним монументальним стилем Бойчука).
По-друге, український авангард продемонстрував унікальну здатність синтезувати новітні європейські ідеї з глибокими національними традиціями, створюючи оригінальне та самобутнє мистецтво. Це важливий урок для сучасної української культури, яка шукає своє місце у глобалізованому світі.
По-третє, історія українського авангарду – це нагадування про трагічні наслідки тоталітаризму, який намагався знищити будь-які прояви вільної думки та національної самосвідомості. Повернення імен та шедеврів авангарду є актом відновлення історичної справедливості та деколонізації української культури.
По-четверте, естетика авангарду – його динамізм, сміливість, експериментальний дух – продовжує впливати на сучасних українських митців, дизайнерів, архітекторів. Ідеї конструктивізму знаходять відгук у сучасному дизайні, а пошуки національного стилю, розпочаті Бойчуком, залишаються актуальними.
Для жителів Запоріжжя, як і для всіх українців, знайомство з українським авангардом – це можливість відкрити для себе потужний пласт власної культурної спадщини. Це історія про новаторство, про пошук краси та гармонії в мистецтві, про незламність духу перед обличчям репресій. Виставки, лекції, публікації, присвячені українському авангарду, допомагають нам краще зрозуміти самих себе та своє місце у світі.
Висновок
Український авангард – це яскраве, динамічне, трагічне та надзвичайно важливе явище в історії української та світової культури. Художники-авангардисти прагнули створити мистецтво майбутнього, яке б відповідало духу епохи та водночас мало глибоке національне коріння. Їхні сміливі експерименти в живописі, графіці, скульптурі, сценографії, дизайні та архітектурі вивели українське мистецтво на світовий рівень.
На жаль, тоталітарний режим намагався стерти цю сторінку нашої історії, фізично знищуючи митців та їхні твори, замовчуючи їхні імена. Сьогодні наш обов’язок – відкривати для себе та світу забуті шедеври українського авангарду, повертати імена його творців, вивчати їхню спадщину. Це не лише відновлення історичної справедливості, а й важливий крок до утвердження власної культурної ідентичності та розуміння того величезного творчого потенціалу, який мала і має Україна.