Історія українського театру: Від вертепу та кріпацьких труп до сучасних експериментів

Український театр – це не просто вид мистецтва, а справжнє дзеркало душі народу, його історії, прагнень та мрій. Від прадавніх обрядових дійств, що сягають корінням язичницьких часів, через унікальний ляльковий вертеп та перші аматорські спроби в стінах академій, до потужного злету професійного театру корифеїв та сміливих експериментів сучасних митців – українська сцена пройшла довгий і часто тернистий шлях. Ця подорож сповнена яскравими талантами, трагічними долями, періодами розквіту та жорстоких утисків. Розглянемо детальніше ключові етапи становлення та розвитку цього самобутнього явища української культури, про це далі на izaporizhets.com.

Витоки українського театру: народні обряди та ігрища

Фундамент українського театру закладався ще в дохристиянські часи. Наші предки мали розгалужену систему обрядів, пов’язаних із циклами природи, сільськогосподарськими роботами, ключовими моментами людського життя (народження, весілля, похорон). Ці обряди часто містили елементи драматичної дії: діалоги, перевдягання, танці, пантоміму. Такі ігрища, як “Водіння кози”, “Меланка”, веснянки, купальські забави несли в собі зерна майбутнього театрального мистецтва. В них чітко простежувалися ролі, сюжетна канва, емоційне наповнення.

З прийняттям християнства ці давні традиції не зникли, а поступово трансформувалися, поєднуючись із новими релігійними мотивами. Скоморохи – мандрівні актори, співаки, музиканти – були важливими носіями театральної культури середньовіччя. Вони розважали народ на ярмарках, святах, виконуючи жартівливі сценки, сатиричні куплети, демонструючи акробатичні номери. Хоча церква часто засуджувала їхню діяльність, скоморохи відіграли значну роль у збереженні та розвитку народних форм лицедійства.

Вертеп: унікальне явище української культури (XVII-XVIII ст.)

Особливе місце в історії українського театру посідає вертеп. Цей пересувний ляльковий театр, відомий з XVII століття, став справжнім культурним феноменом. Вертепна скриня зазвичай мала два поверхи: на верхньому розігрувалася різдвяна драма – історія народження Христа, а на нижньому – світська, інтермедійна частина з комічними сценками, народними персонажами (Запорожець, Дяк, Циган, Шинкарка, Лях, Жид та інші). Саме нижня, сатирично-побутова частина вертепу, мала величезну популярність і заклала основи української комедії. Тексти вертепних драм передавалися усно, часто імпровізувалися, що робило кожну виставу унікальною.

Ключові особливості вертепу:

• Синтез релігійного та світського: поєднання біблійних сюжетів із народним гумором та побутовими сценами.
• Лялькова форма: використання ляльок-маріонеток, що рухалися за допомогою спеціальних дротів.
• Музичний супровід: вистави супроводжувалися співом, грою на музичних інструментах.
• Мандрівний характер: вертепники подорожували містами та селами, особливо під час різдвяних свят.
• Народність персонажів: яскраві, впізнавані типи, що відображали різні верстви суспільства.

Шкільна драма та інтермедія

Паралельно з вертепом, у XVII-XVIII століттях в Україні розвивалася шкільна драма. Її осередками були переважно братські школи та Києво-Могилянська академія. П’єси шкільної драми писалися книжною українською мовою, часто мали релігійно-моралізаторський характер, але також включали історичні сюжети, алегорії. Викладачами та учнями створювалися декламації, діалоги, а згодом і повноцінні драматичні твори.

Невід’ємною частиною шкільних вистав були інтермедії (або інтерлюдії) – короткі комедійні сценки, які розігрувалися між актами серйозної драми. Саме в інтермедіях, написаних живою народною мовою, проявилися риси реалізму, гострого гумору, соціальної сатири. Вони були близькі до вертепних вистав і користувалися великою любов’ю глядачів. Авторами шкільних драм та інтермедій були такі відомі діячі як Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський.

Кріпацький театр (XVIII – перша половина XIX ст.)

У XVIII – першій половині XIX століття на українських землях, що входили до складу Російської імперії, поширилося таке специфічне явище, як кріпацький театр. Багаті поміщики, наслідуючи західноєвропейську та російську аристократію, створювали власні театральні трупи з талановитих кріпаків. Ці театри часто не поступалися професійним ні рівнем виконання, ні розкішшю декорацій та костюмів. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: від європейської класики до російських п’єс та перших українських творів.

Серед найвідоміших кріпацьких театрів були трупи Дмитра Трощинського в Кибинцях на Полтавщині, Дмитра Ширая в Спиридоновій Буді на Чернігівщині. З кріпацького середовища вийшли такі яскраві таланти, як актор Михайло Щепкін, який згодом став реформатором російської сцени, та співачка Ганна Закревська-Шишкіна. Попри всю жорстокість кріпацтва, ці театри, хоч і здебільшого для розваги панів, об’єктивно сприяли розвитку театральної культури, накопиченню сценічного досвіду та появі перших професійних українських акторів. Іноді, навіть архітектурне оформлення таких театрів, хоч і в менших масштабах, намагалося наслідувати величні стилі епохи, про які можна дізнатися більше, читаючи про те, як розрізняти архітектурні стилі: простий гід по бароко, класицизму та модерну.

Зародження професійного театру (друга половина XIX ст.)

Важливим кроком на шляху до створення національного професійного театру стала поява перших українських п’єс. “Наталка Полтавка” Івана Котляревського (написана 1819 р., вперше поставлена 1821 р. аматорами, але професійно значно пізніше) та “Москаль-чарівник” того ж автора, а також “Сватання на Гончарівці” Григорія Квітки-Основ’яненка стали основою репертуару українських труп на довгі роки. Ці твори, написані живою народною мовою, з яскравими персонажами та мелодійними піснями, заклали підвалини української драматургії.

У 1864 році у Львові, що перебував під владою Австро-Угорщини, було засновано перший український професійний театр товариства “Руська бесіда”. Його очолив Омелян Бачинський. Театр гастролював Галичиною та Буковиною, знайомлячи глядачів з українською драматургією та світовою класикою в українських перекладах. На Наддніпрянській Україні, в умовах дії Емського указу (1876), що забороняв українську мову, розвиток театру був надзвичайно ускладнений.

Театр Корифеїв – золота доба української сцени

Справжнім проривом і золотою добою українського театру вважається діяльність Театру Корифеїв. Його засновниками та провідними діячами наприкінці XIX – на початку XX століття стали видатні митці: драматурги і режисери Марко Кропивницький та Михайло Старицький, актори Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Микола Садовський (Тобілевич), Панас Саксаганський (Тобілевич) та неперевершена Марія Заньковецька. Ці митці, яких Іван Франко влучно назвав “корифеями”, створили театр високого професійного рівня, що спирався на народні традиції, реалістично відображав життя українського народу, його радощі й болі.

Основні досягнення Театру Корифеїв:

• Створення національного репертуару: п’єси Івана Карпенка-Карого (“Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”), Михайла Старицького (“За двома зайцями”, “Не судилось”), Марка Кропивницького (“Дай серцю волю, заведе в неволю”).
• Високий рівень акторської майстерності: блискуча гра Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та інших стала взірцем для наступних поколінь.
• Реалізм та народність: театр правдиво показував життя українського села, проблеми соціальної нерівності, прагнення до свободи.
• Музичність: значне місце у виставах посідала народна пісня, музика Миколи Лисенка та інших композиторів.
• Просвітницька місія: театр сприяв пробудженню національної свідомості, популяризації української мови та культури в умовах імперських утисків.

Діяльність корифеїв мала величезний вплив на подальший розвиток українського театру. Вони заклали основи національної театральної школи, виховали плеяду талановитих акторів та режисерів.

Український театр початку XX століття: модернізм та пошуки

Початок XX століття приніс в український театр нові віяння. Поряд із традиційним реалістичним напрямком з’являються спроби освоєння модерністських течій – символізму, імпресіонізму, експресіонізму. Цьому сприяла творчість таких драматургів, як Леся Українка (“Лісова пісня”, “Камінний господар”, “Бояриня”), Олександр Олесь (“По дорозі в Казку”), Володимир Винниченко (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Брехня”).

Знаковою фігурою цього періоду став Лесь Курбас – видатний режисер-новатор, актор, драматург, теоретик театру. Він прагнув оновити українську сцену, відійти від етнографічно-побутового театру, шукав нові форми сценічної виразності. У 1917 році Курбас заснував “Молодий театр” у Києві, а в 1922 році – мистецьке об’єднання “Березіль” (спочатку в Києві, потім у Харкові). “Березіль” став справжньою лабораторією українського театрального авангарду. Курбас експериментував з експресіонізмом, конструктивізмом, поєднував слово, рух, музику, світло, створюючи яскраві, філософськи насичені вистави. Його постановки “Газ” Кайзера, “Макбет” Шекспіра, “Народний Малахій” та “Мина Мазайло” Миколи Куліша увійшли в історію українського та світового театру.

Діяльність Леся Курбаса та “Березіля” була жорстоко обірвана радянською владою у 1930-х роках. Курбаса було репресовано і розстріляно, а театр розформовано. Однак його ідеї та експерименти мали величезний вплив на подальший розвиток українського театру.

Театр радянської доби: ідеологічний тиск та творчий спротив

Радянський період в історії українського театру характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, створювалися нові театри, відкривалися театральні навчальні заклади, держава фінансувала театральну діяльність. З іншого – театр опинився під жорстким ідеологічним пресом. Метод соціалістичного реалізму став єдино дозволеним, репертуар суворо контролювався, а будь-які відхилення від офіційної лінії каралися. Багато талановитих митців зазнали репресій.

Незважаючи на це, український театр продовжував жити і розвиватися. Видатні актори, такі як Амвросій Бучма, Юрій Шумський, Наталія Ужвій, Гнат Юра, Мар’ян Крушельницький та інші, створювали незабутні образи на сцені. Драматурги Олександр Корнійчук, Іван Кочерга, Юрій Яновський писали п’єси, які, хоч і несли на собі відбиток часу, часто порушували важливі морально-етичні проблеми. Музика у виставах продовжувала відігравати значну роль, і її вплив на емоційний стан глядача, подібно до того, як класична музика впливає на мозок: дивовижні факти та дослідження, був предметом уваги режисерів.

У період “відлиги” (кінець 1950-х – початок 1960-х років) відбулося певне пожвавлення театрального життя. З’явилися нові імена, почали ставитися п’єси, що торкалися гостріших тем. Однак цей період був недовгим, і згодом ідеологічний контроль знову посилився. Тим не менш, навіть в умовах цензури, кращі театри та митці намагалися говорити правду, шукати нові форми, зберігати національні традиції.

Український театр у часи незалежності: нові горизонти

Здобуття Україною незалежності в 1991 році відкрило нову сторінку в історії національного театру. Зник ідеологічний тиск, з’явилася свобода творчості, можливість експериментувати, звертатися до раніше заборонених тем та авторів. Українські театри почали активно інтегруватися у світовий театральний простір.

Характерні риси сучасного українського театру:

• Репертуарне розмаїття: постановки української та світової класики, сучасної драматургії, експериментальні вистави.
• Поява незалежних театрів та проектів: поряд із державними театрами активно розвиваються недержавні театральні колективи, що пропонують альтернативний погляд на мистецтво.
• Пошук нових форм та мов: режисери експериментують з постмодернізмом, фізичним театром, документальним театром, імерсивними виставами.
• Актуалізація класики: спроби по-новому прочитати відомі твори, знайти в них співзвучність сучасності.
• Розвиток фестивального руху: численні театральні фестивалі (“Золотий Лев”, “Мельпомена Таврії”, ГогольFest та інші) сприяють обміну досвідом та популяризації українського театру.
• Звернення до гострих соціальних тем: театр реагує на виклики сучасності, порушує проблеми війни, ідентичності, корупції, прав людини.

Серед яскравих представників сучасного українського театру – режисери Роман Віктюк (хоча більшу частину кар’єри провів за межами України, його вплив значний), Андрій Жолдак, Дмитро Богомазов, Влад Троїцький, драматурги Наталка Ворожбит, Павло Ар’є, Олександр Ірванець. З’являється багато молодих талановитих акторів, режисерів, сценографів, які формують нове обличчя української сцени.

Виклики та перспективи сучасного українського театру

Незважаючи на значні досягнення, сучасний український театр стикається з низкою викликів. Це і недостатнє державне фінансування, і проблеми з матеріально-технічною базою багатьох театрів, і потреба в оновленні менеджменту та маркетингових стратегій. Війна, розв’язана Росією проти України, завдала величезного удару по культурній інфраструктурі, багато театрів опинилися в зоні бойових дій або були змушені релокуватися. Митці активно долучилися до волонтерського руху, а театр став важливим інструментом підтримки бойового духу та рефлексії над трагічними подіями.

Водночас, ці виклики відкривають і нові перспективи. Відбувається переосмислення ролі театру в суспільстві, пошук нових моделей існування. Зростає інтерес до української культури у світі, що створює можливості для міжнародної співпраці та просування українського театрального продукту за кордон. Важливою є підтримка молодих митців, розвиток театральної освіти та критики.

Ключові етапи розвитку українського театру: Таблиця

Висновок

Історія українського театру – це захоплива розповідь про незламність духу, творчий пошук та безмежну любов до свого народу і своєї землі. Від простих лялькових вистав вертепу до складних філософських постановок сучасності, українська сцена завжди була трибуною, з якої лунав голос правди, краси та національної гідності. Переживши століття заборон, утисків та русифікації, український театр зумів не лише вистояти, а й дати світові унікальні мистецькі явища та плеяду геніальних митців. Сьогодні, в умовах нових випробувань, він продовжує виконувати свою важливу місію – бути душею нації, її сумлінням та надією на майбутнє.